Українська дзюдоїстка Дар’я Білодід дала інтерв’ю ресурсу 21Sports про батьків, війну, та підтримку грузинського народу.
Про спортивну сім’ю
“Моя мама була тренером по дзюдо. Коли мені було 6 років, я запитала, чи можу подивитись на її тренування. Згодом я запитала, чи можу я потренуватись. І після першого тренування я сказала мамі, що хочу продовжити і що дуже люблю дзюдо.
Мої батьки не дуже хотіли, аби я займалась дзюдо, але цього хотіла я, і вони мені дозволили. Але зараз я розумію, чому мій тато не хотів, щоб я займалась дзюдо. Тому що це дійсно дуже важко: ти помираєш на тренуваннях, ти повинна контролювати свою вагу, у тебе багато травм. Але це був мій вибір і я не шкодую.
Про освіту
Освіта дуже важлива, особливо в дзюдо. Тому що твоя голова повинна бути світлою, ти маєш багато вчитись та думати, коли займаєшся дзюдо. Мої батьки завжди казали, що освіта на першому місці, а дзюдо – на другому. Тому я навчалась в спеціалізованій школі, а згодом обрала факультет журналістики у хорошому університеті.
Про плани на майбутнє
Я хочу бути телеведучою. Мені подобається ця сфера. Я спробувала себе минулого року у ролі ведучої на двох українських телевізійних шоу. Тому у мене вже є невеликий досвід, і мені це дуже подобається.
Тому в майбутньому, можливо, я буду займатись чимось подібним. Або відкрию свій клуб дзюдо, щоб мати власну справу. Але на першому місці дзюдо, я хочу досягнути більше хороших результатів.
Про підтримку Грузії
У мене чудові емоції, адже грузини – найдружелюбніші люди у світі. Всі говорять добрі слова, дуже товариські. Грузія для мене – це добрі люди, смачна їжа. Тут завжди приємно провести час.
Я була у Грузії в червні, вже під час війни. Коли я їхала у машині або автобусі, я бачила українські та грузинські прапори. Я бачила як грузини підтримують Україну, і мені стає тепло всередині. Дуже приємно, що люди з іншої країни так підтримують нас, це дуже важливо для українців.
Про початок війни
Я пам’ятаю ранок 24 лютого, це один з найгірших днів у житті. Ми з мамою прокинулись о 5 ранку від вибухів. Ми зібрались за 5 хвилин, сіли в машину та поїхали на захід країни. Це був дуже довгий шлях, адже усі намагались виїхати.
Ніхто не міг повірити, що у 21 сторіччі розпочнеться війна. Але це правда, це реальність. Перший час у мене була депресія, я не могла зрозуміти що відбувається. Я не хотіла нічого робити, не хотіла тренуватись. Через 2 тижні після початку війни я поїхала до Валенсії.
Я вже майже рік живу в іншій країні, серед інших людей. Я дуже сумую за домом. Кожного дня я читаю новини та хочу приїхати, але зараз це дуже небезпечно. Росія атакує кожен день, в країні великі проблеми з електроенергією. Мені погано через це. Я намагаюсь не думати багато про це, аби знову не впасти у депресію.
Про виступи за Україну
Для мене дуже важливо представляти свою країну. Це набагато більше, ніж гроші, тому що Україна – це моє серце, це моя душа. Тому на турнірах я завжди хочу бути найкращою для своєї країни. Я хочу піднімати український прапор на вершині п’єдесталу, це дуже важливо.
Коли я повернулась з Олімпіади в Україну, мої люди мене дуже сильно підтримали. Це важко пояснити, адже ці люди – не твої друзі, але це твої люди, твоя країна. Тому для мене дуже важливо бути частиною України та представляти її на міжнародній спортивній арені.
