Журналісти видання Associated Press поспілкувалися з українськими стрибунами у воду, які вдома продовжують готуватись до Олімпійських Ігор попри війну.
Вторгнення Росії в Україну принесло за собою тисячі втрачених життів, трагедій і руйнувань. З перших днів війни одним із символів супротиву стало місто Маріуполь, яке окупанти майже зрівняли з землею.
В той день, коли росіяни зруйнували театр, в якому переховувались кілька сотень людей, постраждав і сучасний спорткомплекс для водних видів спорту. В ньому планував готуватися до Олімпійських Ігор у Парижі місцевий стрибун у воду Станіслав Оліферчик. Спортсмен втратив свого дідуся через вторгнення росіян, тому він виступає категорично проти допуску представників країни-терориста на Олімпіаду-2024.
“Я з міста Маріуполь. І моє місто просто зруйноване російськими солдатами і Путіним. Міста просто немає. Воно просто знищене, там немає живого місця.
Я сподіваюсь, що їх [росіян та білорусів] не допустять до Олімпійських Ігор. Тому що ніхто з них публічно не засудив своїх президентів Путіна та Лукашенка. Вони просто сидять мовчки. І з їхнього мовчання коїться весь цей жах в нашій країні.Їх не можна допускати під нейтральним прапором, тому що всі прекрасно знають, яку країну вони будуть представляти. І коли вони будуть повертатись додому, їх всі будуть вітати з гарним результатом. Всі знають з якої вони країни. Нейтральний прапор – це не вихід. Так не можна”, – твердо заявляє Станіслав.
Незважаючи на позицію України і багатьох інших держав, МОК продовжує розглядати варіанти допуску російських та білоруських спортсменів до Олімпійських Ігор у Парижі. Та чи можливо уявити, що українці, які втратили когось із рідних чи близьких, або втратили свій дім чи місце для тренувань, будуть змагатися в одному місці з представниками країни-терориста, яка це спричинила?
Ще дві героїні матеріалу Associated Press так не вважають. Мова про двох бронзових медалісток Токіо Марину та Владиславу Алексіївих. Вони жили і тренувалися в Харкові, але в спорткомплекс ”Локомотив”, де вони готувалися до змагань, прилетіла російська ракета.
“Іноді ми не можемо думати про тренування, тому що надворі війна, і іноді ми чуємо якісь вибухи”, – каже Владислава.
Попри війну дівчата продовжують йти до своєї мрії та готуються до своєї другої Олімпіади. Тепер їхні думки не тільки про медалі:
“Для кожного спортсмена головне бажання – потрапити на Олімпійські ігри. Особливо для нас зараз, коли в нашій країні йде війна. Ми хочемо показати, що Україна смілива. Що ми сильні”.“Ми – сильна країна, ми дуже сильні і волелюбні, людяні. Але щодня ми читаємо новини – вибух, вибух, повітряна тривога – і щодня відчуваємо сильний дискомфорт, живемо у стресі. Щодня дзвонимо родині. Одного разу у нас не було електрики, і ми дуже переживали за наших родичів”, – згадує Марина.
Через проблеми з електроенергією і підігрівом басейну тепер дівчата іноді змушені займатись у гідрокостюмах, бо вода стає надзвичайно холодною. Та нові виклики їх не лякають, а лише загартовують. І головною перемогою в їхньому житті тепер має стати зовсім не чергова медаль на Олімпіаді.
